Здоров'я

Шураві бача 24

***
Було близько другої години дня, час обіду. Днювальні поста охорони метушилися біля принесеної з батальйону їжі. Сергій вийшов з землянки, почувши дзвін розставляти посуду.
– Іди сюди, – звернувся він до днювальному. Солдат підійшов і послужливо подивився йому в очі.
– Я буду чіфаніть тільки третє. Масло, яйце покруче вибери і окраєць товстіший зріж, решті мій хавчик між собою поділіть, – розпорядився Сергій.
– Все готово, – швидко впорався з поставленим завданням днювальний Мішин. – Може, друге будеш? Сьогодні м’яса відвалили з офіцерської їдальні, видно, залишки не зжерти, – радісно доповів солдат.
– Ні, не хочу, щось апетит пропав, – відповів Сергій, приймаючи з рук днювального алюмінієву кружку гарячого чаю, шматок сірого хліба, два кубика масла і яйце з розірваної шкаралупою.
Сергій розмазав по окраєць хліба товстим шаром масло, розчавив зверху жовток, сьорбнув з кухля чай, не дивуючись, що питво було солодким, і з задоволенням відкусив від бутерброда. В останній тиждень на солдатському столі з’явилося те, чого їм раніше було відмовлено. Все було, всього вистачало вдосталь, навіть перепадали залишки постовим собакам.

***
Вечірній розлучення пройшов швидко, без всяких моралей. Курвенко був сьогодні явно не налаштований розводити філософію перед строєм, як зазвичай він робив, виливаючи в красномовстві перед присутніми і смакуючи кожне слово. Його щось турбувало, це було видно по його обличчю. Він скоса поглядав на підлеглих, намагаючись в нічному світлі тьмяної лампи вловити стан підрозділу. До нього по черзі підходили старші постів, брали вказівки з охорони курує території і поверталися назад на свої місця. Сергій зловив на собі недобрий погляд капітана, намагався витримати його деякий час, потім відвів убік очі і опустив голову.
– Вільно, розійтися по точкам, – неголосно скомандував капітан і, трохи потупцювавши на місці, поправив портупею і попрямував до дверей свого житла.
Дочекавшись, коли по стежці в сторону поста пройде останній солдат, Сергій, примостившись за ним, став неквапливо підніматися на невелику сопку. Він відчував, що зараз його хтось повинен гукнути. Не просто так він зустрівся поглядом зі своїм командиром. За спиною почувся легкий, немов би завзятий, тупіт. Сергій продовжував йти далі, не обертаючись на шум.
– Сірий, це ти? – хтось гукнув його. – Почекай, є розмова.
Сергій зупинився і обернувся.
– Сірий, зайди до взводного, – сказав упівголоса підійшов Єгор Пілюгін.
– Навіщо? – спантеличив його Сергій.
– А я знаю? – здивовано відгукнувся Єгор.
– А що ти такий веселий, є чим поділитися? – нервово запитав Кримов. Щось недобре відбувалося в його душі.
– Що ти, Сірий, що ти на мене буром котиш? – ображено промовив Пілюгін.
– Що за розмова, про що ти хотів зі мною поговорити?
– Та ні про що, – позадкував Єгор.
– Ну, ти ж мене покликав, є розмова. Що за розмова? – продовжував тиснути на нього Сергій.
– Та ні, я просто хотів передати прохання взводного, – пробелькотів Пілюгін.
– А про що тоді мова?
– Та що з тобою, Сірий? Що ти нервуєш? – закліпав Єгор.
– Ну, ти ж хотів зі мною поговорити, про що? – Не вгамовувався Кримов. – Або як, а-а-а?
– Ну добре, добре, – замахав руками Пілюгін. – Гаразд, ти дістав мене, не хотів тебе засмучувати, – закричав він, витріщивши завжди прищулений очей.
– Говори, – наполягав Сергій.
– Добре, добре, – погодився Пілюгін. – Тільки давай відійдемо до арика, покуримо, поміркуємо, адже є про що.
Вони знову спустилися з сопки і, обігнувши її, підійшли до руслу арика.
– Ну що, сядемо або будемо стояти? – стурбовано запитав Пілюгін, маючи намір сісти на колоду біля самої води.
– Сядемо, – погодився Сергій.

Зметнувся вогник від сірника освітив обличчя друзів. Затягнувшись кілька разів затиснутою в кулаці сигаретою, вони подивилися, в очі один одному, не зронивши ні слова, знову затягнулися, проковтнув густу слину, не знаючи, з чого почати розмову.
– Ну, коротше, що ти тупцюєш? – порушив мовчанку Сергій.
– Ну, коротше так коротше, – відгукнувся Єгор. – Взводний копає. Мені здається, що хтось стукає, і дуже сильно. Поки Курвенко томився животом, йому було не до розборок. А зараз він вже оклигав, заспокоївся і давай всіх трусить. Молодих пропрацював, з мого поста двох запрошував до себе, особливим відділом лякав, погрожував перевести всіх неугодних в бойові роти. Але мої-то «духи» нічого не знають, ні вухом, ні рилом. Тиснув на них, тиснув разом з буїв і Брагиним, розпитував, хто кривдить з старослужащих, хто курить наркоту, ну і так далі. А вони мовчать, як риби, ні слова, ні звуку – моє виховання, – додав із задоволенням Єгор. – І ще двох викликав, то ж саме – могила.
– А тебе вимагав до себе? – запитав Сергій і глянув на свого друга.
– Звичайно. Але з ним ми недовго розмовляли, все про битовусі і майбутньої демобілізації, хоча до неї, як до Китаю раком. До неї ще дожити треба. У нього підхід стратега, все здалеку починає, натякає, уїдливо підколює, ніби жартома зі мною намагався говорити.
– Ну, і до чого ви прийшли?
– Так ні до чого, з мене як з козла молока.
– Де сіл, там і сліз?
– Ось-ось, ти точно підмітив, браток. Але все ж, – продовжував Єгор, – у мене закрадаються сумніви в дечому.
– У чому саме?
– Я щодо Ломова, останнім часом я дуже часто його помічаю на центральному посту.
– Та й у мене є теж певні побоювання, – погодився Сергій.
– Так, ти знаєш що, браток, – посміхнувся Єгор, – Курва показував мені уявлення, від руки написане ним, на позачергові звання старшого призову і рапорт на уявлення нагород. І так, між іншим, натякнув, що, мовляв, якщо ти мені сподобаєшся своїй службою, може, на дембель з медаллю підеш, як хлопець. Ось сука, викружівает, а сам таким хижим поглядом мене пасе.
– Ну, а що, може бути, і підеш, прогнешься пару раз по битовусі, і «набалдашник» забезпечений, – посміхаючись промовив Сергій.
– Та пішов ти, братуха, зі своїми приколами, це не по мені. Якщо заслужено, інша справа, а так – ні. Занадто важко буде носити, шию відтягне.
– Це точно, – погодився з ним Сергій.
– Так ось, Сірий, – продовжував Єгор. – Якщо, не дай бог, що якщо станеться з нашим братом «месником», – або Лом стукає, або «духи» прогинаються в пошуках легкої служби.
– Так, може бути, звичайно, – погодився Кримов і чиркнув сірником, прикурюючи наступну сигарету.
– Ти як, підеш відразу, або пригальмуєш малеха? – поцікавився Єгор.
– Піду, піду на пост, дочекаюся Ломова, він же повинен передати мені прохання взводного, – відповів Сергій, витягаючи затерплі ноги. – Ти звідки дізнався, що взводний хоче мене бачити? – раптом знову запитав він,

– Я був на центральному після розлучення, так він мене попросив передати тобі, а я взагалі-то мав намір зайти на пост до тебе. Поговорити хотів про проблеми насущні, та й взагалі мені потрібні перекладні кальки для дембельського альбому. Ось Лом мене і спантеличив.
– А сам-то він що, урод, забурел? – з неприязню запитав Сергій.
– Тоді ти мене не бачив і ми з тобою не зустрічалися, – запропонував Єгор.
– Ну, тоді підемо, візьмеш, що треба, на цьому і розбіжимося. А я дочекаюся Ломова на посаді і потихеньку висуватимуся. Добре, на цьому і домовилися, – сказав Сергій і пішов першим у напрямку до землянки бойової охорони. У землянці було душно. Ломов був відсутній.
– Де Лом? – запитав Сергій у котрий кинувся на скрип дверей молодого солдата Мішина.
– А він ще не прийшов після розлучення, – відповів солдат.
– Чи не прийшов, – підкреслив Сергій. – Гуде.
Сергій віддав Єгору кілька листів кальки, відламав невеличкий шматочок ЧАРЗ, потиснув йому руку і, трохи заспокоївшись, витягнувся на своєму ліжку. Єгор пішов, поспіхом пріхлопнув за собою вхідні двері.
– Та не треба закривати, – навздогін сказав Сергій, але не був почув.
Трохи полежавши, перевертаючись з боку на бік, він встав і попрямував до виходу, щоб відкрити двері. І лоб в лоб зіткнувся з задоволеним Ломова.
– Ти що, тут? Пилюгіна не бачив? – відразу запитав він.
– Ні. А що Пілюгін? – як ні в чому не бувало сказав Сергій.
– Так я-я-я, – зам’явся Ломов.
– Що?
– Тебе взводний вимагає, – процідив він крізь зуби.
– Навіщо?
– Не знаю. Звідки мені знати?
– А чо ти такий задоволений? – дратуючись, запитав Кримов.
– Та так, поговорили, – невимушено відповів Ломов.
– Про що, розкажи. Я теж посміюся. Давай, – вже відкрито тиснув на нього Сергій.
Ломов це відчув і, подавшись назад до ліжка, опустився на неї, відводячи в сторону погляд.

– Да-а-а, нічого собі такого, – промимрив він.
– Ну, якщо нічого такого, що ти либішься, розповів би, разом б посміялися.
– А що, що розповідати? Я не знаю, що тебе цікавить, – Ломов знизав плечима.
– Знаєш, Лом. Я ось думаю, що разом нам закінчувати службу не доведеться, – вже спокійно заговорив Сергій. – Адже ми з тобою, Лом, вчилися в одному навчальному підрозділі. Так?
– Ну, так, – відгукнувся Ломов.
– І Духанки разом тягли, і в біді, і в радості. Так?
– А до чого ти все це говориш?
– Нас було семеро людей, нас сім і залишилося. Згоден?
– Так.
– Ми з тобою тут, інші на інших постах. Так ось, Лом, до чого я це все говорю. Ти, напевно, навіть не здогадуєшся.
– Ні. Про що ти?
– Останнім часом я тебе просто не розумію. Та й ти сам це відчуваєш.
– Та ні, начебто, все нормально, – лукаво заговорив Ломов. – Ти не затримуйся, там взводний, напевно, ікру метає. Коли ще сказав прийти, – нагадав він.
– Почекає, я останній. Напевно, не на війну, – відмахнувся Сергій. – А що ти так журишся перед кепом? Так ось, Лом, не дай бог, ти стукаєш на нас Курвенко за все наші справи. Не дай бог, Лом.
– Ти що? – припадаючи бурими плямами, зашипів Ломов.
– А що, якщо я не правий, я вибачусь перед тобою. Ось зараз повернуся, скажу: прости, Лом. Мені не важко. Ти просто не очікував мене тут побачити, правда, Лом? – спокійно промовив Сергій. – Ти думав що я вже «буру-бухайер» пішов. Ні. Я тут тебе чекав і хотів тобі все сказати, в останній раз подивитися тобі в очі. Все-таки ти відповідальний за пост. І я знаходжусь тут останній день. Втім, вже ніч.
– Чому останній день? – здивувався Ломов.
Сергій вийшов з приміщення, що не удостоївши його відповіддю.

Далі буде Новий проект фото – повість “Шураві бача” відкриє вам всі таємниці Афганської війни, очима солдата !! Підписуйтесь, ставте лайки, діліться з друзями !! Найдорожчий подарунок, – це вашу увагу, до моєї творчості !! Читайте із задоволенням !! З повагою, автор !!