Господарство

Вирішила свекрухи сказати, що бабусею стане. Та не зраділа вона цього щастя

Почну з того, що народилася і виросла я в селі. У батьків пізній дитина.

Дівкою засиділася допізна, ну мама і каже мені: – Валюша, придивилася б ти до Івана.
Іван жив зі своєю матір’ю навпроти нашого будинку, тобто сусіди ми були. Батька у нього не було. Особливо він мені ніколи не подобався. Навіть в дитинстві не можна сказати, що дружили з ним, хоч і росли разом.
Я його “маминим синочком” дражнила, так як трохи, що втік до тітки Зої (матері своєї) скаржитися, тож до 16 років я за ним це помічала.

Ось і кажу матері: -До Івану, мам? Та ти що, вже краще ніколи заміж не вийду. Та й молодше він мене.
Мені тоді 25 вже було, Вані 23. Заміж ніхто не кликав, та й особливо-то не було кому, село маленька, мужиків на пальцях перерахувати можна.


фото Микола Туркін

Після цієї розмови минув рік, помер мій батько. У селі, самі розумієте, роботи багато: город, худоба. Нам з мамкою мужика в хаті не хватаетда і вона, після того як батька не стало здавати початку.

І знову говорить: – Валя, мужик нам будинку потрібен. Та й бачиш хворіти я почала, онуків б дочекатися.
Ось тоді я і подумала, поки Ванька холостий “треба брати”, ну а куди діватися то. Заміж пора та й дітей вже хочеться. Ваня насправді працьовитий хлопець був, а ось з відносинами з колишньою дівчиною у нього не склалося.

Стала я часто до сусідів своїм заходити, більше спілкуватися з Ванею. Так і зустрічатися почали, а там і любов прийшла. Одружилися ми і стали у тітки Зої жити.

У мене турбот додалося, то мамі допомогти, то тітки Зої, так і бігала з дому в дім по господарству справлятися. Ваня теж моїй мамі по господарству допомагав.

І ось якось у моєї мами дах потік, я попросила подивитися та полагодити, виявилося там весь шифер поміняти потрібно. Ось Ваня і міняв моїй мамі шифер. Та якось так вийшло, що зірвався Ванюша з даху. Ось після того дня залишилася я без чоловіка.

Після цього, тітка Зоя зненавиділа і мене, і мою матір. Бачити нас не хотіла, залишилася зовсім одна ведь. Та й мама моя, зовсім здавати стала-пережити таке

А через місяць я дізналася, що вагітна. Вирішила сходити до свекрухи, сказати, що бабусею стане. Та не зраділа вона цього щастя, прогнала тоді мене з двору.

Я була на сьомому місяці, коли не стало матері. Чи не дочекалася мама онука

Народила я сина, Ванею назвала на честь батька його. А свекруха так і не визнала онука. Хоч я і бачила не один раз, як вона зі свого двору спостерігала за моїм сином, але так жодного разу за 3 роки не зайшла до нас.

А ось минулого літа, вивішую в дворі прання, дивлюся тітка Зоя з торбою з магазину ледве-ледве йде, я ще тоді подумала про себе, захворіла вона чтоль. А Іванко, в цей час, на вулиці грав, та й до паркану її підійшов, і квіточки рвати почав. Самі знаєте, як всі дітки, все ж їм цікаво.

Як побачила вона, що він біля її забору пару квіточок зірвав, Ви не уявляєте, що було! Як вона тільки не називала мене і дитини.

Я їй кажу: – тітка Зоя, як ви так можете-це ж ваш онук. Маленький він зовсім, а ви стільки словесного бруду на нього виливаєте через квіточки.
-Який він мені внук! Чи не внук він мені зовсім! – кричить, – нагуляла, так хоч дивись за дитиною, недолуга!
Боже, як мені було обідно.Где вона гуляла? З ким нагуляла? Я ж і приводу не давала про мене так думати.

Після цього, через місяць в липні, прибігає до мене сусідка і каже, що свекрухи моєї погано, мене кличе.
Кажу: -Не піду! Не знав я до неї ніякого діла!
-Іди, – каже, зовсім злягла, встати не може. Тебе кличе, применшує.

Але куди діватися, не звір же я какой.Беру я Іванка і йду.

Підходжу до неї, а вона зовсім слабка, каже:
– Валюша, прощення у тебе перед смертю попросити хотела.Не знаю скільки протягну ще. Там, за іконкою, конверт лежить. Заповіт в ньому на тебе.
Мені це заповіт і не потрібно було, зі своїм господарством одна не справляюся, а будинок в цьому селі продати нереально. Та й старий він вже зовсім, руки чоловічі потрібні, фізично не зможу 2 будинки містити.

Загалом шкода стало мені її, ой як шкода. Забрала її до себе і стала доглядати. З кожним тижнем все краще і краще їй ставало, а через місяць і на ноги встала. В очах радість з’явилася поруч з онуком. Один в одному душі не сподіваються. Ось так і стали жити втрьох. Як то кажуть: «Не було б щастя, та нещастя допомогло».

Але ось, без лайки у нас не буває, але це вже зовсім інша історія.

став лайк і підписуйся на канал, щоб не пропустити продовження і інші історії